Огляд серіалу «Ходячі мерці»: Кінець світу як дзеркало людської психіки

Перші кілька кадрів серіалу «Ходячі мерці» можуть ввести вас в оману, змусивши повірити, що перед вами пересічний постапокаліптичний горор. Однак варто зняти шар зогнилої плоті, як виявиться, що серіал слугує нещадним розтином людськості на межі виживання. У цьому огляді ми зазирнемо за ширму серіалу і здивуємося, наскільки тонко історія грається психікою персонажів серед руїн колись звичного існування.

Устромляючи зуби в людську психіку

Натхненний коміксом Роберта Кіркмана, серіал про мерців, які ходять (звісно, а що їм іще робити), починається, як типовий детектив про поліцейських із 90-х. Двоє напарників поїдають фастфуд у патрульній автівці, поки один із них не дуже по-сучасному висловлюється про роль жінок у суспільстві. Та щойно все навколо починає руйнуватися, з’являються цікаві операторські прийоми, саспенс та страх за персонажів.

Творці «Ходячих мерців» філігранно працюють над розвитком кожного героя. Ріка Граймса, одного з тих копів, які відкривають історію, і того, хто «проспав» початок апокаліпсису, явно не можна назвати статичним чи пласким. Персонаж не просто реагує на події, а повсякчас змінюється. У стилі найкультовіших коміксів кожній дійовій особі серіалу притаманні свої унікальні риси, які з часом лише дещо модифікуються або ж доводяться до апогею.

«Ходячі мерці» — це історія не про зомбі, а про людей, які боряться за можливість ними не стати. Тут мертві є радше метафорою будь-якої загрози виживанню, і не настільки важливо, чи це смертельний вірус, прибульці або мерзенний сусід-терорист. Персонажі самі собі ставлять питання: «А на що готовий я, щоби вижити і захистити близьких мені людей?», відповівши на яке зразу стає легше знешкоджувати навіть потенційну небезпеку.

Філософія там, де є місце лише для виживання

«Ходячі мерці» можна розглядати як живу картину екзистенціалізму. У світі, позбавленому інститутів, традицій та релігій, персонажі поринають у сартрівську порожнечу, де їм випала роль творців нової суті й моралі. Їхня воля, звільнена від меж чітко стратифікованого суспільства, одночасно звільняє та ув’язнює. Свобода стає свого роду рабством, а сам акт вибору — невпинним тягарем. Адже коли свободи забагато, вона перетворюється на кайдани.

Перші сезони серіалу сповнені роздумами на ці та інші філософські теми. Коли в тебе відбирають зв’язок із матеріальною культурою, усім тим, що ти так довго накопичував, стаєш ближче до природи й хоч-не-хоч замислюєшся над буттям. Особливо це стає актуально, коли західне сонце світить тобі в потилицю, а ти з опущеним арбалетом тягнеш до табору вбитого оленя. Тема повернення до первинного стала наріжним каменем іще на піку західної культури споживання.

Навіть не говорячи про забруднення довкілля (якому все ж таки можна зарадити), чим більше людство продукує речей, тим більше воно переходять зі справжньої дійсності до метадійсності. У ній же все набуває нового значення, нав’язаного людиною для людини. У ній дедалі менше стає підв’язаного до інстинктів природи, а більше — сфабрикованого. Ми колекціонуємо фігурки персонажів улюблених творів, створюємо уявні світи та уникаємо реальності, як можемо.

Коли зникає місце для релігії та законів моралі, сама дійсність починає видаватися загрозливою. Щойно заповнені смислами ніші порожніють, через них проходить забагато повітря, а людина усвідомлює, що вона тут сама. Як тут не втекти? Однак якщо нам іще є куди, то в персонажів із серіалу «Ходячі мерці» можливостей для ескапізму стає все менше. Тому зазирнути прямо в око злій дійсності та прийняти її видається не такою й поганою ідеєю. Це і робить Рік Граймс.

Утилітаризм як рушій постапокаліптичної етики

Із огляду на етичні теорії, утилітаризм виявляється найчастіше обміркованою та обговорюваною в серіалі. Так, філософія утилітаризму визначає правильність чи неправильність дій на основі їх наслідків. Зокрема, наскільки вони забезпечують «найбільше добра для найбільшої кількості осіб». У контексті «Ходячих мерців» утилітаризм часто виявляється в складних моральних рішеннях, які персонажам доводиться ухвалювати.

Наприклад, чи варто вбити одну людину, якщо це може врятувати життя декількох інших? Чи можна жертвувати свободою окремої особи для забезпечення безпеки групи? Ці та інші питання повсякчас виринають у серіалі, змушуючи глядача (і персонажів) розмірковувати про те, як варто діяти в екстремальних умовах. Адже в постапокаліптичних умовах не залишається місця для індивідуалізму й егоцентризму. Виживання є явищем суспільним.

Іноді персонажі ухвалюють рішення, які відображають утилітаристський підхід, обираючи те, що, на їхню думку, принесе найбільше користі для найбільшої кількості людей, навіть якщо така дія вимагає жертв або несправедливості щодо окремих членів групи. Важливо зауважити, що у серіалі також представлені інші етичні та філософські погляди, і не всі персонажі слідують утилітаризму. Однак ця філософія є однією з ключових при аналізі етичних дилем, із якими стикаються персонажі.

Ходячі мерці очима режисера та лінзою оператора

Коли мова заходить про успіх серіалу «Ходячі мерці», не можна не взяти до уваги два ключових компонента: режисерську візію та операторську майстерність. Ці елементи разом створюють атмосферу, яка затягує глядача на довгі години перед екранами.

Бачення режисера і автора коміксу

Керівник проєкту ставить перед собою непросте завдання: зробити історію про зомбі-апокаліпсис не просто горором, але й глибоко емоційним і філософським епосом. Завдяки нетривіальним кутам знімання, темпу наративу та акценту на відносинах між персонажами, творці додають кожній сцені багатогранності, глибше розкриваючи персоналії.

Чого лише вартий 12-й епізод 3-го сезону, коли Рік, Карл та Мішон вирушають на пошуки зброї. Дорогою до міста вони зустрічають незнайомця, що з величезним рюкзаком щодуху мчить уздовж траси і проситься до них в авто. Проте ті мовчки проїжджають повз. Коли наприкінці серії персонажі повертаються тією самою дорогою, вони не менш малослівно проїжджають повз уже не людину, а розтерзане тіло. А ще зовсім недавно гуманність Ріка не дозволила йому залишити такого самого незнайомця помирати посеред вулиці, де кишіли мерці.

Операторська майстерність

Ізольовані пейзажі, порожні міста, тісні приміщення — усі ці локації стають важливими героями розповіді завдяки таланту операторів і сценаристів. Освітлення в кожній сцені не просто виділяє об’єкти, а додає текстуру і тональність, роблячи зомбі жахливішими, а людські обличчя — виразнішими. Особливо це помітно під час знімання великим планом, якого тут чимало. Рух камери — часто неквапний. Нині цю практику можна заносити до Червоної книги кінематографії.

Останнім часом конвульсії оператора і до нудоти різкі переходи між планами й кадрами стали звичним явищем навіть у великому кіно. Іноді це зумовлено динамікою подій на екрані, але часто цим прийомом зловживають. А от оператор «Ходячих мерців» не спішить відзняти всі заплановані епізоди й піти додому пити пиво. Його лінза мимоволі переходить від спітнілих і запилюжених зморщок на обличчі персонажа до давно засохлого тіла на узбіччі.

У 10-му епізоді 2-го сезону, коли Рік розповідає Шейну історію з минулого життя, той мовчки слухає і крізь вікно автомобіля розглядає золотисте поле при дорозі. За кадром — спокійний і обнадійливий голос Ріка, а Шейн помічає зомбі в обдертому лахмітті, котрий якось по-мертвецьки безцільно плететься полем. Глядач може лише здогадуватися, про що думає Шейн у цей момент. Він просто спостерігає за ним.

Але ж прийом, використаний лише один раз, не має достатнього ефекту на глядача, так? Авжеш. Тому вже під саундтрек завершення серії, повертаючись додому, уже в повній тиші Шейн знову звертає увагу на того самого мерця. Однак тоді вже глядач може здогадуватись, які думки рояться в поголеній голові Шейна.

Про багатогранність персонажів без спойлерів

Кожен антагоніст серіалу — особистість явно непересічна. Як і належить блокбастерам, за кожним стоїть сильна й трагічна історія, що викладає на стіл причини їх сходження з вершини людяності до низини дикості. Деякі з них зберігають дрібку того, що можна назвати свідомістю, і яких усе ще можна врятувати. Милосердя є одним із ключових метрик постапокаліптичної цивілізації. Ним і керується Рік Граймс, коли йому таки вдається якимось чином подолати кожне нове «зло».

Чому в лапках? Бо сучасні канони наративу передбачають, що ніщо не є ані чистим злом, ані добром. Усе відносне. Якби глядач спершу стежив, наприклад, за історіями Губернатора або Ніґана, при першій зустрічі Рік йому би здався не меншим злом. У найгірші свої дні наш лідер не був схожий на себе. Божевільний, дикий, загублений. Можливо, ми теж натрапили на антагоністів не в найкращі періоди їхнього життя?

На відміну від конвеєрних серіалів і фільмів від Marvel, а також більшості сучасних продуктів Disney, навіть третьорядні персонажі «Ходячих мерців» не лише харизматичні, а за ними стоїть правдоподібна історія. Не натягнута й адаптована під сучасні молодіжні «стандарти», обрізані на Прокрустовому ложі культури скасування, а жива, колоритна, з усіма недоліками й без надлишкового шару моралізаторства історія.

Візуальний і аудіо дизайн

Перед вами аудіовізуальний пейзаж, який занурює вас у морок постапакаліптичного світу, охопленого живими мерцями. «Ходячі мерці» змогли зробити це занурення атмосферним, глибоким та небанальним.

Кінематографія серіалу багата палітрою відтінків: від похмурих лісів і пустельних міст до криваво-червоних заходів сонця. Уміла операторська робота грає зі світлом і тінню, створюючи постійну гру контрастів, що символізує вічний баланс між життям і смертю, надією і розпачом. Варто зазначити, що в серіалі працювали оператори, удостоєні премії «Еммі», як-от Майкл Е. Сатраземіс.

На декораціях і гримі тут теж не економили. Студія не мала бюджету «Оселі зла», тому й основні події відбуваються не в місті, а на околиці або ж узагалі в лісах, що лише додало правдоподібності. Це пояснено тим, що в містах великі скупчення зомбі, тому персонажі їх уникають. Цікаво, згідно з даними Forbes, кожен епізод 1-го сезону «Ходячих мерців» коштував близько $3,400,000, тоді як перша частина «Оселі зла» мала бюджет у $33,000,000, не кажучи вже про наступні фільми.

Так, у серіалі омертвілі обличчя мають украй реалістичний вигляд, а комп’ютерна графіка застосована дозовано, що лише сприяє правдоподібності. Ферма, в’язниця, різноманітні поселення — усі локації по-справжньому вписані в постапокаліптичний клімат. Не беремо до уваги іноді начисто вимиті автомобілі, які, складається враження, позичили працівники знімального майданчика. На них же вони і їхали додому після робочого дня.

Тепер поговоримо про звукове оформлення. Тут усе коротко: тонкий шепіт вітру крізь руїни, скрип оповитих туманом дерев або жахливі звуки, що лунають із-під землі — елементи звукової гами, що доповнюють візуальну розповідь. Беар МакКрірі, композитор серіалу, пропонує чудовий вибір музичних аранжувань. Від мелодійних акустичних композицій, що підкреслюють моменти спокою, до гучних, фактурних інструментальних партій для сцен жаху та напруги — музика є метрономом, що задає ритм емоційному спектру сюжетної лінії.

Ходячі мерці: дивитися чи ні?

Хай яким наративним, візуальним та ще якимось там шедевром не був би серіал, головним питанням залишається: «Дивитися чи ні?». Якщо у вас є час переглянути близько 117 епізодів десь по 40 хвилин кожен, то так. Для втечі від реальності цей серіал ідеальний. Однак це точно не легкий серіальчик на кілька ночей. Він систематично змушує замислитися про все на світі. Тому готуйтеся до роздумів про життя, смерть, мораль, роль людини в контексті планети тощо.

Харизматичні персонажі, життя яких кожної серії висить на волосині, продумані сюжетні лінії, витримана драма, приємний оку візуал та лагідний для вух саундтрек — усе це та значно більше є ключовими інгредієнтами суміші «Ходячих мерців».