Суми — це коли ти вийшов у двір і зустрів п’ятеро своїх родичів. Суми — це річкова гавань у гущі зелені: каштани, клени, липи та бузок, що так ваблять ароматами солодощів та свіжості, хоча взимку ви цього і не відчуєте. А ще Суми — це осередок моєї освіченості, яка проклала мій професійний шлях далі.
Щоразу, як приїжджаю в рідні Суми, мене не полишає думка про те, яке файне це місто, де є все, необхідне для життя. А потім виправляю себе — було. До війни. Тому збираю валізу і повертаюсь до столиці. Хоча незрозуміло, де воно вже краще після цих ударів по енергетичній інфраструктурі. Київ вже теж не той, що був. Як і ми всі, та зараз не про це.
Сьогодні я хочу розповісти, як змінилося моє місто під час повномасштабного вторгнення держави-терориста на територію нашої неньки. Чому це важливо? Бо у кожного міста своя історія, що пишеться прямісінько цієї миті. Я лише хочу переповісти свою, бо Суми — місто, що самотужки дало здачі російським загарбникам іще в перші дні війни.
Як сумські добровольці змусили росіян накивати пʼятами зі Слобожанщини?
Ukraїner чудово розкрив цю захопливу подію у своєму влозі про деокуповані міста, тож навряд чи я зможу зробити це краще. Але, як синопис, коротко про те, як почався опір. Старі тролейбуси слугували щитом на околиці міста, щоби не дати броньованій техніці росіян вільного ходу. А переслідування їх колони та виснажування топлива танку, що її замикав, змусило окупанів полишити залізну бойову машину з боєприпасами без бою та драпати якомога далі.
Цікаво, що на той момент у Сумах не було ЗСУ, і лише згуртовані добровольці з тероборони взяли ситуацію до своїх рук. Відібрали російський танк, мінімально озброїлись автоматами (бо це все, що було) та захистили рідні Суми лишень завдяки «голому ентузіазму». І хто після цього ще буде пускати балачки про близькість до Росії та проросійські настрої? Відкиньте це назавжди.
Але що ж сталось із містом внаслідок російського вторгнення в Україну?
Те, що оркам не вдалось накоїти лиха у тихих Сумах — то, звісно, добре, але це не означає, що все так безхмарно на слобожанському напрямку. По-перше, сам регіон майже щодня залишається під артилерійськими обстрілами, що сипляться залпом на мирні громади. Ось, зокрема, тільки вчора, 10 грудня 2022 р., окупанти били з мінометів у той час, коли у селі йшов похорон.
І так чи не щодня, бо відстань до кордону з державою-агрессором — якихось три години автівкою, не говорячи про дальність слідування ворожої артилерії.
Саме тому статистика обстрілів сумського регіону на Вікіпедії просто не встигає оновлюватися вчасно. І знаєте, як мирна гостя Сум, я спіймала це відчуття на власному досвіді. Зовсім не з передової, як ви, мабуть, здогадалися.
Це була одна з тих рідкісних митей, коли ми втрьох — батьки та я, вибралися в центр до парку. Маленький пікнік, декілька світлин на памʼять, бо сумую за ними в столиці, та трішки енергії для життєствердження. А потім ми почули дивне гуркотіння.⠀
Погода була хмарною, тож спершу я подумала, що це грім сповіщає про сильну зливу. Потім припустила, що це міст грюкоче, не витримуючи вагу транспорту. Та батьки, для яких, на жаль, цей звук став знайомим, пояснили, що це гради гатять під Сумами.
Я вже чула гул літаків, свист ракет та вибухи посеред ночі. Але канонаду граду почула сьогодні вперше. І тоді вже згадався сигнал повітряної тривоги, що лунав напередодні. Пазли склались. Це був не грім.
Того вечора дуже дощило. Земля наче ретельно омивала людські спогади про злочини, що коїть російська сволота на території нашої демократичної держави. Вона оплакувала загиблих сміливців, що захищали її кордони. Вона журилась за тими невинними, яких смерть спіткала зненацька. Вона так ридала за тими, хто зараз піддається катуванню руснею. Як мати, серце якої крається, вона на певний час впала у відчай і дозволила собі слабкість. Однак лише на якусь мить. Кілька хвилин, і на небі зʼявилась веселка.
Тож, як підсумок, якими стали Суми в 2022 році?
Настала осінь, і я знову поїхала відвідати батьків. То був тиждень, аби відчути себе частинкою ще знайомого світу, що кардинально змінюється в умовах війни.
Дитсадочки перетворились на годинні заняття у супроводі батьків, які невгамовно жують думки про те, що зробити, щоб їх шестилітки дізнались, що таке школа офлайн. Професори твого вузу стали професорами іноземного вузу, далеко від дому. Ціни на продукти невпинно зросли, але люди мають прожити на ті ж кілька тисяч. Машини багатьох стоять в очікуванні рідкісної поїздки «щоб не заржавіли». Продукцію заводу тепер важко збути за кордон через валютний курс та складність виграти конкуренцію в ціні.
Але…
Звідусіль усе частіше чути «доброго дня» та «дякую». Усе більше охочих куплять незнайомій бабусі сосиски у супермаркеті. Черга за кавою вишиковується довгою змійкою. Театри дають вистави, хоч і буквально з підвалу. Заклади тримаються на плаву, бо люди підтримують улюбленців своїм візитом. Вони радо йдуть на зближення, хоча ти знову довго не був удома. Той же трьохмасний кіт вітає тебе на вході до парку, а отже, ми вміємо піклуватись один про одного.
Регрес і прогрес в одній миті. Одного дня я може більше і не впізнаю це місто, але воно назавжди залишиться моїм. А ще містом, яке колись ви зможете відкрити для себе як вільне, сміливе та розкуте. Вас спокушатиме захід сонця через річку Псел та добрі люди, які зустрінуть вас усмішкою перемоги.
Час зітре з пам’яті згадку про те, що таке комендантська година. Рани загояться. А тіло захоче легкої їжі, позаяк уже не треба буде дбати про запас. Люди виходитимуть на вулиці, коли схочуть, а не коли можна. Чути буде сміх, розмови та ритмічний гул транспорту. Все не буде, як завжди. Все буде краще. Все буде Україна!
Коментарі